В
її домі часто бувають аспіранти, священики, іноземці, музейники. Серед
них багато таких же фанатів краєзнавства, як і вона. Адже за кількістю
історичної інформації в документах, фото як у острожанки, ветерана
бібліотечної справи Ольги Олександрівни Руй, її будинок напевне, може
претендувати на звання музею. При цьому самій садибі цьгоріч
виповнюється 100 років, а пам’яті та ентузіазму її господині у поважному
віці може позаздрити будь хто. Хранителька історії ще і вишиває, плете
гачком, кохається у квітах.
Зібраний родовід зацікавив увесь світ
Активність та небайдужість були притаманні Ользі Олесандрівні завжди.
Тому після виходу на пенсію, а це було 30 років тому, вона вирішила
зібрати свій родовід. Цей копіткий процес зайняв у жінки 2 роки.
Спочатку збір інформації, фото, переписка і систематизація усього в
написаних спогадах і на додаток до них 4 альбоми із світлинами. Гортаю
жовтий зошит з каліграфічним почерком жінки, де на 62 сторінках
хронологічно описано не просто життя її родини, а історія міста, людей,
пов’язаних з членами родини.
А починається все від прадіда Олексія Васильовича Путова, народженого
у 1853 році. І як свідчення цього – виписка з метричної книги про його
появу на світ.
– Він був вихідцем з Володимирської губернії, почесним громадянином
Росії, – розповідає і показує фото Ольга Олександрівна. – На жаль, не
знаю яким чином з прабабцею вони опинились в Острозі. Тут прадід
працював дистилятором на спиртзаводі, який знаходився на місці
сьогоднішнього психоневрологічного інтернату у Межирічі. У них було 8
дітей. І хоча прабабця була селянкою, змогла усім дати достойну освіту:
3 сини закінчили Петербурзький універстет, а 5 доньок – училище імені
Блудова.
Відомості про усіх зібрані в альбомі, де праворуч розміщені фото, а
ліворуч – чіткі описи з датами. Цікавою є історія шлюбу батьків Ольги
Олександрівни. Її мама дуже любила поляка, однак бабуся-старообрядка не
могла допустити такого шлюбу і сприяла тому, щоб вона одружилась з її
батьком. Олександр був на 20 років старший за неї. Їх шлюб розпався під
тиском часу і обставин, коли Олі було 6 років. Дівчинка, яку віддали
на виховання бабусі не знала про те, що батьки розлучені.
– Мама після закінчення учительської семінарії працювала в глухому
селі за Кременцем, батько жив один, регулярно приходив до бабусі,
спілкувався зі мною і мама теж приїжджала. Разом ми проводили дозвілля і
до 13 років я не знала про те, що вони вже не чоловік і дружина.
Такими інтелігентами вони були і не хотіли мене травмувати, – згадує
жінка. – При цьому до кінця життя ні в мами, ні в батька другої
половини не було.
У спогадах про своє життя Ольга Олександрівна особливе місце
приділила людям, які вплинули на формування її особистості.Серед них
вчителька російської літератури Тетяна Папашика. Вона навчила бачити
прекрасне в книгах, правильно викладати думки, прищепила Ользі
Олександрівні любов до квітів – 60 сортів георгін, 70 гладіуолусів були
окрасою двору. Вона завжди вітала свою ученицю з Днем ангела, приносячи
їй квіти, суниці.
– Хіба сьогоденню характерна така увага вчителя до учня? –
розмірковує пенсіонерка. – Дякуючи вчительці, я мабуть обрала професію
бібліотекаря і вступила в Ленінградський бібліотечний інститит імені
Крупської. А ще прикладом істинної християнки була для мене Параскева
Шикірява – матір 9 дітей, зразок душевної доброти і щирості...
Родинне дерево, як прийнято сьогодні це називати, Ользі Руй
допомогли набрати і зберегти в електронному варіанті її сусіди. Тепер
копії цієї праці є у її дітей, в краєзнавчому музеї, у архієпископа
Варфоломія, в Канаді, Їзраїлі. Жінці було цікаво займатис дослідженням і
вона вважає, що зробила потрібну справу. Одне лише її турбує – немає у
цьому послідовників. Ні онукам, ні знайомим не передалася спрага
ентузіастки до вивчення свого родинного коріння...
А почалося все з...Чукотки
Гортаючи альбом з цікавими колишніми чорно-білими світлинами,
мимовільно виникає запитання: як народився такий задум, звідки інтерес
до краєзнавства?
– Все почалося з моєї роботи завідуючою дитячою районною бібліотекою.
Це було з 1963 по 1973 рік, – продовжує співрозмовниця. – Я взяла
карту СРСР і в кожній республіці вибрала по 2 міста, куди надіслала
листи-пропозиції по обміну краєзнавчими матеріалами. Відповідей
прийшло багато, надсилали цікаві матеріали. Так, наприклад з Чукотки
отримали букварі, черевички з шкіри нерпи. Робота вимагала часу,
зусиль аби і про Острог надсилати партнерам щось цікаве. Мені
допомагала у цьому колега Тетяна Бобровницька. З нею разом готували
тематичні вечорі, присвячені Острогу, проводили їх в Будинку культури.
Про цю роботу я розповіла на обласному семінарі з краєзнавства. Після
цього мене запросили в Київ на з’їзд дитячих письменників. Там мій
виступ слухали дуже уважно. І за цей напрямок роботи я перша в області
отримала звання Відмінника культури СРСР.
Ольга Олександрівна показує документ про присвоєння почесної
відзнаки, підписаний тодішнім міністром культури СРСР Катериною
Фурцевою. З часом відомий історик та краєзнавець Петро Зотович Андрухов
захопив Ольгу Олександрівну роботою у товаристві „Спадщина”. Він її
очолював, а вона була там секретарем. Це був дуже активний час, коли
засідання товариства відвідували багато нейбайдужих і велася активна
пошукова робота. Після смерті Петра Андрухова Ольга Руй відмовилася
очолити товариство, оскільки не була істориком і ніколи не бралася за
роботу, яку не могла зробити на „відмінно”...
– Якось у мене вдома пролунав дзвінок. Телефонувала жінка з Харкова.
Розповіла, що її дід Юлій Гапонович був настоятелем
Свято-Богоявленського Собору в 1904-1911 роках, похований на місцевому
кладовищі і вони хочуть приїхати на його могилу, – згадує Ольга
Олександрівна. – Звичайно, я разом з нинішнім настоятелем храму отцем
Олександром допомогла їм в цьому. Відслужили панахиду, звозили жінок в
Межиріцький монастир, а вони в свою чергу привезли послужний список Юлія
Гапоновича, з якого я дізналась, що свого часу він був викладачем
Закону Божого в кількох приватних гімназіях міста. А про ці заклади
навіть нашим історикам не відомо! Ось так і збираються історичні факти,
цікавинки.
А ще краєзнавець розповіла про іншого настоятеля, отця Олександра
Рафальського, прадід якого був митрополитом Петербурзьким. В 1942 році
отець Олександр виїхав в Німеччину, потім в Австралію. Там став там
архієпископом Сіднейським, побудував Собор Петра і Павла.
– Якось до мене завітав Владика Варфоломій, він взяв деякі матеріали,
4 години ми спілкувались і торкнулися життя отця Олександра. Владика
написав в Австралію і звідти нам прислали книгу про Рафальського! Я
прочитала і довго перебувала під її враженням! Адже ця людина приїхала в
країну, де взагалі не було православ’я, церков. Він провів титанічну
роботу, піднімаючи духовність, на жаль помер у 55 років. Я зробила про
це реферат і виступла з ним на краєзнавчій конференції.
Ольга Олександрівна – активний учасник таких заходів. Знаючи про її
багаторічне захоплення, до неї йдуть за допомогою аспіранти з
академіїі, приїжджають ентузіасти з-за кордону. Усім жінка допомагає.
Вона переконана, що історію бережуть не історики, а любителі,
ентузіасти.
До речі, покійний чоловік Ольги Олександрівни Геннадій був юристом і
вів щоденники. У них він відображав події, як відбувалися у місті. Це
був суто фактаж, без оцінок і аналізу, зафіксований таким же
каліграфічним почерком, як і в дружини. Свого часу, польський консул,
який був в гостях у Ольги Олександрівни, пропонував навіть видати ці
щоденники....
І у вишивках вишуканість та смак
Завітавши до Ольги Олександрівни, застала її за плетінням гачком.
Вона ж продемонструвала мені свої роботи – вишиті зі маком і
гармонійним поєднанням кольорів скатертини. При цьому їх виворіт був
дуже акуратним, без вузликів. Так вчили вишивати її ще у польській
гімназії. Не менш здивували і вишиті закладки у книги, данина
бібліотечній роботі. Їх у пенсіонерки ціла колекція: з дитячим,
сезонним, українським орнаментом. Вони свого часу побували на виставці
в Києві. Жінка має цілу валізу вишитих речей, зробила вишиванки своїм
рідним. А шафа з книгами теж прикрашена золотими руками Ольги
Олександрівни – вишиті гуцул і гуцулка з шматочків тканини.
– Я вдячна своїй бабусі, яка в дитинстві не давала мені байдикувати.
Увесь вільний час я вишивала, вчилася обв’язувати комірці, читала, –
ділиться Ольга Олександрівна. –Я і сьогодні читаю багато, в основному
мемуарну літературу. Взимку книги мені приносили колеги з бібліотеки- не
забувають, відвідують мене.Словом, сумувати мені ніколи. І питань що
робити на пенсії у мене не виникає. Коли зайнятий тим, що подобається,
до болячок не прислухаєшся. Тому і не хочу переїжджати до дітей, в їх
квартири. Тут у мене чудова садиба, якій цьогоріч виповнюється 100
років. До речі, коли 10 років тому робили ремонт і перештукатурювали
дім, то жодної дошки не замінили – такі вони якісні.
Ольга Олександрівна і досі зберегла любов до квітів, прищеплену їй
Тетяною Папашикою. В садку у неї багато сортів чудових ірисів. Ця краса,
хобі, активне спілкування додають жінці снаги і мабуть сприяють тому,
що в такі роки має унікальну пам’ять. Мешкаючи одна, вірніше з котом
Нафанею, одинокості не відчуває:
– Життя мені і досі цікаве, – всміхається жінка.
http://vse.rv.ua/istoriya/1369906956-v-privatniy-muzey-na-rivnenshchini-yizdyat-zi-vsogo-svitu.html