«Етнографічний музей
«Просвіти»
Місто Коломия. Вулиця
Блавацького, будинок № 2. Лише скромний напис «Етнографічний музей
«Просвіти» на зовні непоказній кам'яниці вказує на те, що тут
розташований один з найцікавіших прикарпатських музеїв. Приватне
зібрання старожитностей Романа Яворського.
Перший поверх будинку —
звичайнісіньке помешкання, тут живе родина Романа Мартиновича.
Унікальний музей розташований… на горищі. У двох невеличких кімнатках
зібрано більше тисячі експонатів. Щоб розмістити ці скарби як належить —
на вітринах та стелажах, із потрібним освітленням, — знадобилося би
кілька величезних зал. Але й на маленькому горищі можна заблукати в
минулому і цілковито втратити відчуття часу. Адже для того, щоб
дізнатися про історію кожної речі, замало одного дня і навіть одного
року.
Відгадай-но!
Мало не щодня до
садиби Романа Яворського приїздять офіційні екскурсії і просто гості.
Відвідувачів господар зустрічає сам і особисто провадить нагору.
Обабіч сходів
розкладено перші експонати — старовинну гуцульську кераміку (тарілки,
глечики, горнята). Господар зауважує особливості посуду, характеризує
візерунки, кольори, розповідає, який для якої страви. Принагідно
знайомить і з рецептами традиційних наїдків.
Перша кімнатка музею
старожитностей умовно розподілена на кілька. Тут відтворений інтер'єр
гуцульської світлиці: зі сволока звисає дитяча колиска, на лавах
розкладений одяг та взуття наших прабабусь, тайстри (наплічні торбини)
та череси (пояси) прадідів. В іншому куті зібрано давній реманент, який
використовували в побуті покутяни. А ось дивний предмет, призначення
якого одразу й не збагнути. Прямокутна дерев'яна колода, заввишки до
пояса, має збоку невеликий отвір, в нього закладається довга палиця. Ще
одна, трохи менша палиця, із зубцями, встромляється у такий самий отвір
посередині. Її слід прокрутити. Пробуємо приладнати всі частини одна до
одної. Щось дуже знайоме. Проте, здогадатись не можемо. На наші питання
господар не відповідає. Усміхаючись, пропонує з'ясувати самим. П'ять,
шість спроб, нарешті здаємося. Виявляється, це — замок. На такі
дерев'яні колодки горяни зачиняли свої ворота сто п'ятдесят років тому.
Поруч менша колодка із ясеню — на двері. Дерев'яні частини механізма
ідеально припасовані одна до одної, такий замок не бере жодна сучасна
відмичка.
Поруч — колекція
старих прасок, прялка. У вітрині — люльки. Трохи далі — речі часів
Першої світової війни: каски, значки, гільзи, штики, частини рушниць.
Власне, з цього зібрання і розпочалась колекція Романа Яворського.
Постоли, зшиті з
автомобільних шин, елегантними можна назвати хіба що умовно. Однак, саме
таке взуття носили в Коломиї після війни. Директор музею бере у великі
долоні маленькі дитячі сандалики тих часів і коментує: «З товстих скатів
робили зимове взуття, а з тонких камер — демісезонне. Іншого кілька
років просто не було».
Навіщо гуцулам залізні кігті
Найбільше задоволення
для господаря зібрання — спостерігати, як гості намагаються докумекати
призначення чи спосіб вжитку експонатів. Найбільше задоволення для
відвідувачів цього незвичайного музею — брати кожен предмет в руки і
пробувати використати його. Особливістю виставки старожитностей є також і
те, що кожна річ відреставрована, дбайливо доглянута. І працює!
Столітній швейцарський грамофон видобуває з платівок якісний звук.
Тютюнорізка нарізає листя. Поруч хитромудрий пристрій одразу скручує і
подає вам цигарки. На терезах, зроблених у вигляді півмісяця, завбільшки
із долоню, можна точно-точнісінько відміряти грами й кілограми. А на
банджо, якому вже минуло сто двадцять, Роман Яворський навіть грає на
коломийських весіллях. «Інструмент звучить краще, ніж теперішні,» -
запевняє господар, демонструючи його голос.
Чого тільки немає у
другій кімнатці! Полиці вщент закладені різними дивнотами. Маленька
коробочка, прикрашена витонченою різьбою, дев'ятнадцяте століття. Може,
табакерка? Вгадали! А відкрити не виходить. Колекціонер натискає якусь
кнопочку десь збоку, і тільки тоді відскакує кришка… Речі з дерева,
улюбленого матеріалу горян: дрель 1900 року, кухонне приладдя, колесо.
Щоб так вигнути дерево, його довго варили у спеціальному казані! Чеканні
вази, зроблені із гарматних гільз Першої світової. Поруч — незрозуміла
залізяка. «В середині була обшита тканиною для м'якості,» — підказує
Роман Мартинович, аби ми здогадалися, що це. Не можемо. Виявляється —
підставка під приклад гвинтівки, яку прикручували до велосипеда. Так
перевозила свою зброю угорська моторизована піхота.
А ось якісь металеві
«кігті» з ремінцями. Їх, напевно, одягають. Тільки ось куди: на руки чи
ноги? «Вони були в кожній гуцульській хаті, — розповідає Роман
Мартинович. — Ковалям замовляли великі, по 20-30 сантиметрів завдовшки, і
менші…» Взимку такі «анти-ковзани» прикріплювали до взуття, щоб не
послизнутись на стрімких гірських кручах. Цьому винаходу кількасот
років. Посунься, Reebok!
Мільярдер
А чи доводилось вам
тримати в руках монетку в чверть австрійського крейцара? Або ж
демідовські рублі, знамениті катеринки, керенки, петлюрівські банкноти?
Все це також є тут. Нумізматична колекція — особлива гордість Романа
Яворського. Про кожен гріш, найменший шматочок срібла чи міді -
найдокладніша лекція.
Найменший номінал —
вже згадані чверть крейцара. А найвагоміші гроші ходили у 20-ті роки
минулого століття в Німеччині. Справжність банкнот, вартістю у 5 та 25
мільйонів марок, засвідчує підпис німецького міністра Штайна. А монета у
5 мільярдів і взагалі вражає відвідувачів. Такі гроші випускала
банківська система Німеччини під час інфляції 1923 року. Для порівняння
поруч із нею господар кладе чверть копійки, які ходили двісті років тому
в Московській імперії.
Монети країн всього
світу зібрані й розвішані на невеликих стендах і на дверях з однієї
кімнати в іншу. Кожний континент означений окремим кольором: європейські
гроші представлені на синьому фоні, американські — на червоному,
азійські — на жовтому, африканським колекціонер відвів чорний. До
будь-якої справи директор музею підходить творчо.
Винятковим
нумізматичним експонатом є гроші Київської Руси-України часів Володимира
Великого. Монета — зі срібла, на одному боці зображений сам князь, на
звороті — тризуб, прадавній герб держави.
Нащадкам
Скарбниця на горищі —
це шість десятиліть колекціонування. «Я запалився збиранням давніх речей
років у дванадцять, — розповідає Роман Мартинович. — І відтоді це
захоплення стало справою всього мого життя.» Перші експонати теперішньої
колекції хлопчина знайшов. Потім були батькові подарунки. Згодом
купував різні дивноти за невеликі гонорари з учительської зарплатні.
Чимало експонатів потрапило до збірки після походів у гори, купання в
ріці. Місцеві мешканці з цікавості здавали Романові Яворському всілякий,
на їх погляд, непотріб. Це все чистилось, реставрувалось і починало
працювати. «Із деякими предметами довелось добряче помудрувати,» —
зізнається господар.
Власне музей
старожитностей був відкритий у помешканні Яворських у 1987 році, коли
Роман Мартинович відзначив 60-літній ювілей. Два роки перед тим, не
покладаючи рук, працював — переобладнував горище, систематизував
колекцію. Усе в музеї зробив сам, ні у кого нічого не просив, нікому не
кланявся.
«Я в музеї і директор,
і екскурсовод, і сторож, і прибиральник», — посміхається господар.
Кожного дня Роман Яворський піднімається сходами на горище, щоб
розповісти черговому гостю історії своїх речей, історію свого краю і
свого народу. Книга відгуків рясніє подяками відвідувачів. Під ними
стоять підписи професорів і академіків, чиновників і депутатів,
українських та іноземних дипломатів, політиків, поетів і художників,
туристів і школярів з усіх куточків країни. На наше запитання, чому
господар не бере хоч би якоїсь платні за вхід у музей, Роман Яворський
відповів твердо й рішуче: «Бо я так хочу!» І незворушно склав на грудях
великі спрацьовані руки.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
| 
